Тема 6. Ергономічні вимоги до організації трудових процесів та робочих місць
План
- Ергономічні вимоги до організації трудових процесів
- Основи фізіології праці
- Психологія безпеки праці
1.Ергономічні вимоги до організації трудових процесів
В умовах науково-технічного прогресу та постійної зміни умов трудової діяльності виникає потреба в оптимізації взаємовідносин в системі середовище – людина – машина (СЛМ). Цими питаннями займається ергономіка – наука, яка вивчає проблеми в системі СЛМ з метою оптимізування трудової діяльності, підвищення продуктивності праці та створення комфортних та безпечних умов праці, збереження здоров’я та працездатності працівників.
Ергономіка висуває низку вимог до організації трудових процесів: економічні, психофізіологічні, психологічні, антропометричні, біомеханічні, гігієнічні, естетичні та соціальні (рис. 1).
Економічні вимоги ергономіки передбачають підвищення технічного оснащення праці, вибір оптимальної технології, найповніше використання технологічного обладнання, обґрунтування оптимального ритму і темпу праці та раціональну організацію робочого місця.
Рис. 1. Ергономічні вимоги до організації трудових процесів та робочих місць
Психофізіологічні вимоги ергономіки передбачають встановлення відповідності між енергетичними, швидкісними, зоровими та іншими фізіологічними особливостями людини та елементами технологічного процесу виробництва, зниження нервово-емоційних напружень та фізичних навантажень, обґрунтування оптимальних режимів праці та відпочинку.
Психологічні вимоги ергономіки передбачають встановлення відповідності між спадковими і набутими рефлексами, можливостями пам’яті і мислення та елементами технологічного процесу виробництва.
Антропометричні та біомеханічні вимоги ергономіки передбачають встановлення відповідності між знаряддями праці, розмірами та масою тіла людини, силою і напрямом рухів.
Гігієнічні вимоги ергономіки передбачають забезпечення комфортних метеорологічних умов середовища, оптимального фізико-хімічного складу повітря, належних рівнів освітленості, виробничого випромінювання, шуму та вібрації.
Естетичні вимоги ергономіки передбачають встановлення відповідності між естетичними потребами людини та художньо-конструкторським оформленням робочих місць та виробничого середовища.
Соціальні вимоги ергономіки передбачають підвищення змісту праці, творчої активності працівника, ефективності управління виробничими процесами та персоналом.
На сучасному етапі розвитку виробництва наукова організація праці забезпечує розв’язання трьох головних завдань:
• економічного, яке полягає у якнайкращому поєднанні техніки та людей в єдиному виробничому процесі, забезпеченні найефективнішого використання матеріальних і трудових ресурсів і подальшому підвищенні продуктивності праці;
• психофізіологічного, яке передбачає створення найсприятливіших умов праці, що забезпечують підвищення працездатності з одночасним збереженням здоров’я людини під час трудової діяльності;
• соціального, яке передбачає виховання людини, її творче зростання та самовдосконалення під час професійної діяльності.
Всі ці завдання взаємопов’язані, їхнє успішне вирішення ґрунтується на комплексному використанні досягнень економічних, технічних, біологічних, соціальних та інших наук і реалізується за такими напрямами:
• впровадження раціональних форм поділу й кооперації праці, які б найповніше відповідали сучасній техніці;
• удосконалення організації та обслуговування робочих місць, їхнє правильне планування та забезпечення раціональним технологічним обладнанням;
• впровадження передових прийомів і методів праці, які у сучасних умовах дедалі більше переходять у прийоми керування складними агрегатами, автоматизованим устаткуванням, системами машин й автоматичними процесами;
• підготовка й підвищення кваліфікації кадрів, які передбачають не лише набуття потрібних для цієї професії знань і навичок, підвищення ділової кваліфікації працівників, а й їхній всебічний розвиток, зростання загального культурно-технічного рівня, виховання таких людських чеснот, як почуття відповідальності;
• удосконалення нормування праці, яке, з одного боку, відображає ступінь участі кожного працівника в суспільному виробництві, а з іншого – характеризує досягнутий рівень організації праці;
• поліпшення умов праці, яке передбачає широку комп’ютеризацію трудового процесу та створення оптимальних кліматичних умов (температури, вологості, рухливості та іонізації повітря), раціонального освітлення робочих місць, усунення запиленості й загазованості повітря, шкідливих випромінювань, шуму й вібрації, забезпечення психофізіологічних вимог та вимог виробничої естетики, поліпшення санітарно-побутового обслуговування працівників на виробництві;
• виховання працівників у дусі найсуворішого додержання державної і трудової дисципліни, посилення відповідальності працівників за власну та колективну безпеку.
Економічну доцільність різних форм поділу й кооперації праці визначають тим, як вони забезпечують підвищення ефективності виробництва, зростання продуктивності праці, поліпшують використання основних виробничих фондів, матеріальних і трудових ресурсів. Насамперед треба виходити з можливостей максимального скорочення тривалості виробничого циклу. Цього досягають завдяки раціональному поділу праці, що дає змогу здійснити паралельне виконання робіт різними виконавцями. Психофізіологічну межу поділу праці визначають за умовою нормального функціонування людського організму. Поєднання трудових функцій повинно бути оптимальним щодо фізичних і нервових навантажень і не викликати негативних наслідків. Бажано, щоб робота складалась із різноманітних елементів, виконання яких забезпечувало б участь різних груп м’язів і чергування навантажень на різні частини тіла й органи чуття людини. Водночас дроблення трудового процесу на операції позбавляє працю монотонності. Під час досліджень фізіологи з’ясували: якщо тривалість одноманітних прийомів і дій, що повторюються, становить менше З0 с,то це негативно позначається на продуктивності праці. З соціального погляду, поділ праці повинен мати межі, що забезпечують достатню змістовність і привабливість праці, умови для розвитку творчих здібностей людини.
Робоче місце – це простір трудової діяльності працівника, обладнаний для виконання певних операцій виробничого процесу. На одному робочому місці можуть працювати два або кілька працівників, які виконують спільне завдання.
Робочий простір – це площа, де безпосередньо розміщені всі засоби виробництва, які використовує працівник або група працівників для здійснення трудового процесу, і сам працівник, який виконує виробничу операцію. Робоче місце є первинною низовою ланкою у виробничому процесі підприємства, тому його вдосконалення є одним із головних пріоритетів наукової організації праці.
Метою наукової організації робочого місця є забезпечення: найпродуктивнішого і найповнішого використання його матеріально-технічних і трудових ресурсів; безперебійного ходу виробництва відповідно до запроектованих і науково обґрунтованих технологічних процесів; найсприятливіших психофізіологічних, санітарно-гігієнічних і естетичних умов праці. Виходячи з цих головних завдань, наукова організація робочого місця забезпечує створення працівникові всіх необхідних умов для високопродуктивної та високоякісної праці за найменших фізичних зусиль і мінімального нервового напруження та передбачає:
- оснащеність робочого місця відповідним щодо його призначення основним і допоміжним устаткуванням, технологічним та організаційним оснащенням, засобами зв’язку; раціональне планування, тобто найзручніше та найефективніше розміщення усіх елементів робочого місця для трудового процесу;
- забезпечення безперебійного обслуговування робочого місця допоміжними службами;
- створення безпечних і здорових умов праці.
Залежно від рівня виробництва, робочі місця розрізняють за змістом здійснюваних на них процесів праці, за характером технічного оснащення, а також за ступенем технологічного взаємозв’язку з іншими ланками підприємства. Оскільки головним елементом трудового процесу є людина, організація робочого місця має спиратися на забезпечення їй необхідних зручностей. Тому підбирати устаткування й оснащення, а також планувати робочі місця треба з урахуванням антропометричних особливостей людини.
2. Основи фізіології праці
Фізіологія праці вивчає зміни функціонального стану організму людини під впливом трудової діяльності та виробничого середовища й обґрунтовує фізіологічні засади наукової організації трудового процесу з метою довготривалого підтримання на високому рівні працездатності людини та збереження її здоров’я. В умовах стрімкого розвитку науковотехнічного прогресу, кардинальних змін в умовах існування людини система адаптації організму з його сформованими за доволі тривалий період часу біолого-генетичними і психофізіологічними характеристиками не завжди вчасно спроможна пристосовуватися до нових умов і адекватно реагувати на них. За таких умов одним із пріоритетних завдань є подальше вивчення закономірностей взаємодії людського організму з навколишнім середовищем, зокрема під час праці, яка є необхідною умовою існування людини і найважливішою частиною її способу життя. Праця безпосередньо впливає на психіку і діяльність усіх фізіологічних систем організму. Тому подальше вивчення загальних фізіологічних закономірностей, що характеризують діяльний стан організму людини, та розробка нових науково обґрунтованих раціональних способів організації конкретних видів трудової діяльності, які сприяють поліпшенню фізіологічного стану працівників, залишаються головними напрямами наукових досліджень у галузі фізіології праці.
Оскільки одним із головних завдань фізіології праці є вивчення фізіологічних процесів в організмі людини, яка працює, важливе місце займають дослідження функцій центральної нервової системи, аналізаторів, серцево-судинної, дихальної та м’язової систем, системи кровообігу, а також визначення ефективності праці, часових характеристик трудових процесів, робочих рухів та положень тіла.
Під час праці відбувається функціональне напруження організму людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовими і нервовими. М’язові навантаження, зазвичай, зумовлені робочим положенням тіла, характером робочих рухів, напруженням фізіологічних функцій тих органів, які задіяні під час виконання роботи стоячи або сидячи. Нервові навантаження зумовлені напругою уваги, пам’яті, сенсорного апарату, активізацією процесів мислення та емоційної сфери.
Залежно від співвідношення м’язових і нервових навантажень працю поділяють на фізичну (з переважанням м’язових навантажень) і розумову (з переважанням навантажень на кору головного мозку, пов’язаних із вищими психічними функціями). З погляду фізіологічного підходу такий поділ є умовним, оскільки будь-яка праця містить усі зазначені компоненти, тобто є єдиним нервово-м’язовим процесом. Фізичну працю характеризують великі витрати енергії, швидка втомлюваність і відносно низька продуктивність. Робота м’язів підсилює кровообіг, що прискорює постачання поживних речовин і кисню, видалення продуктів розпаду. Отже, в організмі настають фізіологічні зміни, які забезпечують м’язову діяльність, а саме: із підвищенням важкості фізичної праці збільшується споживання кисню. Для кожної людини характерний свій показник максимального споживання кисню. Чим вище максимальне споживання кисню, тим вища працездатність та стійкість до екстремальних умов (зазвичай максимальне споживання кисню організмом не перевищує 3–4 л/хв). М’язову роботу супроводжують також зміни і в обміні речовин, які позначаються на складі крові, в порушенні водного і водно-сольового обміну (підвищується концентрація солі в рідкій частині крові – плазмі).
Розумову працю супроводжують менші енергетичні витрати, проте це не свідчить про її легкість. Під час інтенсивної інтелектуальної діяльності потреба мозку в енергії підвищується і становить 15–20 % від загального об’єму енергії, яку витрачає організм. Споживання кисню тканинами кори головного мозку в 5 разів більше, ніж скелетними м’язами під час максимального фізичного навантаження.
Роботу всіх внутрішніх органів і зв’язок організму із зовнішнім середовищем координує і регулює нервова система, яка складається з центральної, що охоплює головний і спинний мозок, і периферійної, що складається з нервових волокон, які відходять від головного і спинного мозку.
Діяльність нервової системи, за І. П. Павловим, характеризують процеси збудження та гальмування. Збудження – це біологічний процес, який складається з нервових імпульсів і приводить в дію той чи інший орган або елемент. Гальмування – складний біологічний процес, який послаблює або припиняє діяльність того чи іншого органа, знижує рівень активності фізіологічних систем.
Процеси збудження і гальмування тісно пов’язані з процесами виснаження та відновлення. Під виснаженням розуміють витрати матеріальних ресурсів клітин, насамперед клітин центральної нервової системи, під час їхнього активного стану, тобто під час збудження. Гальмування забезпечує відновлення нормального стану протоплазми клітини та її функціональних ресурсів. Коли виснаження матеріальних ресурсів клітини досягає певного кількісного значення, розпочинається процес гальмування, який припиняє подальше використання функціональних ресурсів.
Центральна нервова система виконує три функції: рефлекторну, інтегративну та координувальну.
Рефлекторна діяльність мозку зумовлена безумовними та умовними рефлексами. Безумовні рефлекси є вродженими, мають велику стійкість і забезпечують пристосування організму до зовнішнього середовища. Умовні рефлекси, набуті залежно від обставин, розширюють діапазон адаптивних можливостей організму і згасають, якщо потреби в них не виникає.
Виконуючи інтегративну функцію, центральна нервова система забезпечує злагоджену взаємодію всіх органів і систем організму, підтримує його стійкий внутрішній стан. Несприятливі умови праці можуть спричинити втомлюваність нервової системи, що послаблює її інтегративну функцію і може спровокувати розлад низки фізіологічних систем – серцево-судинної, шлунково-кишкової, дихальної, або ж спричинити різні захворювання (інфаркти, інсульти, виразкові хвороби тощо).
Координувальна функція центральної нервової системи забезпечує підпорядкування багатьох рефлексів одному, який має на цей час найважливіше значення для організму.
Усі функції центральної нервової системи реалізуються у кожній конкретній реакції організму, забезпечуючи ефект найбільшого пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища і підвищуючи фізіологічну опірність організму шкідливим зовнішнім впливам.
Надмірні фізичні та нервово-психічні перевантаження зумовлюють зміни у фізіологічному та психічному станах працівника, спричиняють розвиток втоми та перевтоми.
Втома – сукупність тимчасових змін у фізіологічному та психологічному стані людини, які з’являються внаслідок напруженої чи тривалої праці і спричиняють погіршення її кількісних і якісних показників, зростання кількості нещасних випадків. Унаслідок накопичення втоми і хронічного перенавантаження виникає перевтома. За наявності хронічної перевтоми:
• знижується працездатність;
• погіршуються якість і продуктивність праці;
• знижується опірність організму до інфекцій;
• зростає ймовірність захворювання серцево-судинної системи;
• збільшується кількість помилок і браку в роботі.
Основною відмінністю втоми від перевтоми є зворотність порушень у випадку втоми і неповна їхня зворотність у разі перевтоми. Стан втоми, зазвичай, супроводжує відчуття втомленості – суб’єктивне вираження процесів, які відбуваються в організмі під час втоми. Фізіологи оцінюють відчуття втомленості як натуральне попередження про втому, яка починається. Іноді відчуття втомленості може виникати тоді, коли ще немає достатніх підстав говорити про втому. Це трапляється під час монотонної, одноманітної, нецікавої роботи. Варто лише перейти до іншого виду діяльності – і працездатність відновлюється. Явище втоми без відчуття втомленості може виникати під час великої зацікавленості роботою. Щоб уникнути монотонності під час проектування технологічних процесів, необхідно кожній операції надати змістовності, робити операції складнішими та різноманітнішими, переводити працівника з однієї операції на іншу.
Заходи щодо боротьби з втомлюваністю передбачають розробку оптимального режиму праці та відпочинку з годинною обідньою перервою та додатковими короткочасними перервами на 5–10 хв для відпочинку.
За А.І.Введенським, існує п’ять обов’язкових умов підвищення працездатності, які сприяють також ефективному попередженню втоми:
• перша умова полягає у поступовому входженні в процес праці, що супроводжується синхронним підвищенням напруженості систем організму;
• друга умова успішної працездатності передбачає ритмічність у виконанні елементів роботи, яка визначає оптимальний для кожної людини темп роботи;
• третьою умовою успішної роботи є систематичність трудової діяльності, яка передбачає послідовне та планове виконання усіх завдань;
• четверта умова полягає в оптимальному чергуванні періодів праці та відпочинку зі зміною одних форм діяльності іншими;
• п’ятою умовою успішної працездатності є створення доброзичливих відносин під час праці та забезпечення соціальних умов для будь-якої форми трудової діяльності.
Функціональні стани організму людини в процесі праці зумовлюють певний рівень працездатності. Функціональний стан організму – це інтегральний комплекс фізіологічних функцій і якостей людини, які забезпечують ефективне виконання професійної роботи за певного рівня фізіологічних затрат організму.
Під час досліджень з’ясовано, що, незважаючи на значну кількість енергетичних речовин в організмі, за умов безперервної роботи одні і ті ж клітини кори головного мозку можуть безперешкодно використовувати тільки певну їхню частину, тобто існує певне обмеження, яке І. П. Павлов назвав межею працездатності.
Рівень працездатності людини під час професійної діяльності може бути різним і проявлятися у формуванні відповідних якісних функціональних станів організму – нормального, межового (між нормою і патологією) та патологічного.
З’ясовано, що під час праці задіяні три функціональні системи, основу яких формують рефлекторні акти – реакції організму людини на дію відповідних подразників. Це основна, побічна і відновлювальна функціональні системи.
Основна функціональна система – це рефлекторні акти у вигляді трудових рухів, дій, психічних процесів відповідно до алгоритму конкретної трудової діяльності.
Побічна функціональна система охоплює реакції організму людини на подразники, не пов’язані безпосередньо з трудовим процесом, а зумовлені чинниками виробничого середовища, внутрішніми станами людини, тобто є сторонніми.
Відновлювальна функціональна система формує фізіологічні реакції організму у відповідь на вичерпність енергетичних ресурсів.
Рівень загострення нейрофізіологічного конфлікту між основною і відновлювальною системами під час праці, зміни у працездатності на кожній стадії цього конфлікту зумовлюють відповідний функціональний стан організму. Від того, в якому фізіологічному стані перебуває організм, залежать результати трудової діяльності та здоров’я працівника.
Для нормального функціонального стану організму характерні відсутність або згладжування нейрофізіологічного конфлікту між основною та побічною функціональними системами. Це стан сформованої координації, коли процес збудження є рушійною силою лише для основної функціональної системи. Інші функціональні системи ще не сформувалися або заблоковані гальмуванням і не справляють негативного впливу на основну. Об’єктивною ознакою такого функціонального стану є максимальна ефективність трудової діяльності.
Для межового функціонального стану організму характерні значні затрати функціональних ресурсів, які виходять за межу працездатності. В зв’язку з цим відновлювальна функціональна система теж набуває значної сили і за допомогою процесу гальмування обмежує рефлекторні акти, які складають зміст трудової діяльності. Водночас розгальмовуються побічні рефлекторні акти. Внаслідок цього трудова діяльність сповільнюється, під час виконання роботи виникають зайві і неточні дії та рухи, розсіюється увага, погіршується мислення, посилюються реакції на побічні подразники, наростає нервово-емоційне напруження.
Патологічний функціональний стан організму характеризує максимальне загострення нейрофізіологічного конфлікту між функціональними системами організму. Відновлювальна функціональна система досягає значної сили і за допомогою гальмування намагається блокувати активний стан мозку і перевести організм у сон.
Критерієм для оцінювання рівня мобілізації працездатності слугує ефект Сєченова. Зовнішньою ознакою цього ефекту є те, що у разі переходу від одного виду діяльності до іншого вищих результатів досягають саме в іншому виді діяльності. Суть ефекту Сєченова полягає в тому, що у разі переходу до іншої діяльності в стан збудження приходять інші нервові клітини, а в тих, що раніше регулювали роботу, збудження змінюється процесом гальмування, яке забезпечує ефективніший відпочинок цим клітинам, ніж за умови пасивного відпочинку працівника.
Отже, у кожній конкретній реакції організму реалізуються усі функції центральної нервової системи, забезпечуючи ефект найбільшого пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища і підвищуючи фізіологічну опірність організму шкідливим зовнішнім впливам.
Будь-який трудовий процес здійснюється у певних умовах виробничого середовища, яке формують чинники фізичної, хімічної та біологічної природи, що разом із психофізіологічними та соціально-економічними чинниками діють на людину під час її професійної діяльності. Отож на трудову діяльність людини впливають як виробниче середовище та організація виробничих процесів, так і відносини у колективі. Умови праці як сукупність санітарно-гігієнічних, психофізіологічних, соціальних та естетичних чинників виробничого середовища безпосередньо впливають на здоров’я і працездатність людини. Отож необхідно доволі об’єктивно і максимально точно кількісно оцінити ступінь впливу несприятливих умов праці на організм людини. Серед таких оцінок можна виокремити важкість та напруженість праці, які визначають ступінь сукупної дії всіх чинників умов праці – санітарно-гігієнічних, соціально-психологічних та інших – на працездатність людини та її здоров’я.
Під важкістю праці розуміють характеристику трудового процесу, що відображає рівень загальних енергозатрат, переважно навантаження на опорно-руховий апарат, серцевосудинну, дихальну та інші системи. Важкість праці характеризують рівнем загальних енергозатрат організму або фізичним динамічним навантаженням, масою вантажу, що піднімається і переміщується, загальною кількістю стереотипних робочих рухів, величиною статичного навантаження, робочим положенням тіла, переміщенням у просторі. Категорії робіт за важкістю: легка, середньої важкості, важка, дуже важка.
Напруженість праці відображає характеристику трудового процесу, яка пов’язана із навантаженням переважно на центральну нервову систему, органи чуття, емоційну сферу працівника. До показників, що характеризують напруженість праці, належать: інтелектуальні, сенсорні, емоційні навантаження, ступінь монотонності навантажень, режим роботи.
Визначення ступеня важкості та напруженості праці в конкретних умовах виробництва та зниження виробничого травматизму – актуальне завдання охорони праці сьогодні.
Науковою основою медико-фізіологічного обґрунтування важкості та напруженості праці є вчення про функціональний стан організму людини, який виникає під впливом різноманітних виробничих чинників як безпосередньо в процесі праці, так і у вигляді віддалених наслідків. У формуванні певного функціонального стану організму чинники умов праці є причинами, а медико-фізіологічні ознаки – наслідками впливу умов праці на організм людини. Такий підхід дає підстави для якісного оцінювання важкості та напруженості праці і дає змогу обґрунтувати шість категорій важкості та напруженості праці.
Під впливом різних виробничих чинників може сформуватися один із трьох функціональних станів організму: нормальний, межовий і патологічний. Від того, в якому фізіологічному стані перебуває організм, залежать результати трудової діяльності та здоров’я працівника. Для визначення фізіологічного стану організму використовують три показники якісного стану організму: ефект Сєченова, феномен розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальні реакції. Ефект Сєченова полягає в тому, що відновлення працездатності втомлених м’язів різко пришвидшується, якщо в період їхнього відпочинку навантажувати інші м’язи. Феномен розгальмовування диференціювання подразників зумовлений зміною співвідношень гальмівних та збуджувальних процесів у корі головного мозку, а саме: домінантний рефлекс, вироблений внаслідок тривалих тренувань під час виконання певної роботи послаблюється, натомість загальмовані рефлекси, які перешкоджають правильному виконанню звичної роботи, розгальмовуються. Суть парадоксальних реакцій полягає в тому, що співвідношення величини умовного подразника і величини умовного рефлексу спотворене, тобто більшій величині умовного подразника відповідає менша величина умовного рефлексу.
Характерні ознаки цих показників покладені в основу якісного визначення категорії важкості праці. Залежно від ступеня впливу умов праці на людину вирізняють шість категорій важкості праці.
До першої категорії важкості належать будь-які роботи, які виконують в оптимальних умовах праці, за яких ефект Сєченова завжди позитивний, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає, відновлення фізіологічних показників організму після закінчення роботи відбувається до однієї години.
Роботи, за яких нормальний стан організму не змінюється (ефект Сєченова позитивний, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає), а відновлення фізіологічних показників організму після закінчення роботи відбувається до трьох годин, належать до другої категорії важкості .
Роботи третьої категорії важкості зумовлюють формування початкової стадії межового функціонального стану, для якого ефект Сєченова позитивний, однак у деяких працівників виявляється негативний ефект, розгальмовування диференціювання подразників та парадоксальних реакцій немає і відновлення фізіологічних показників організму відбувається до початку наступного робочого дня.
До четвертої категорії важкості належать роботи, під час виконання яких чітко виявляється глибокий межовий функціональний стан (ефект Сєченова здебільшого негативний, виявляється розгальмовування диференціювання подразників, парадоксальних реакцій немає), відновлення фізіологічних показників організму відбувається до початку наступного робочого дня.
Роботи, за яких починає формуватися патологічний функціональний стан, під час якого ефект Сєченова спотворений, виникають суттєві порушення розгальмовування диференціювання подразників і виявляються парадоксальні реакції, та відновлення фізіологічних показників організму у працівників здебільшого відбувається після вихідного дня, належать до п’ятої категорії важкості .
На роботах шостої категорії важкості ознаки патологічного функціонального стану чітко виявляються (ефект Сєченова і розгальмовування диференціювання подразників дають раптові важкі реакції, а парадоксальні реакції яскраво проявляються) і відновлення фізіологічних показників організму в окремих працівників після вихідного дня не досягається.
Розроблені також кількісні оцінки важкості та напруженості праці, зокрема інтегральний показник важкості праці, за яким можна не тільки визначити категорію важкості праці, а й обґрунтувати вплив умов праці на продуктивність праці та ефективність виробництва. На підставі вивчення інтегральних показників важкості праці можливе прогнозування працездатності працівників у разі оздоровлення умов праці.
Виходячи із важкості праці та її впливу на фізіологічний стан людини, обґрунтовано режими праці і відпочинку, які передбачають щоденний відпочинок (позмінна робота), щотижневий відпочинок (вихідні дні) та щорічний відпочинок (щорічна відпустка). Нормальна тривалість робочого часу працівників у нашій країні не повинна перевищувати 40 год на тиждень. Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) повинен тривати не менше 42 год, а щорічна відпустка надається працівникам не менш як на 24 календарні дні за відпрацьований календарний рік (від дня укладення трудового договору). Для створення сприятливих умов збереження здоров’я окремих категорій працівників встановлена скорочена тривалість робочого часу. Зокрема, для працівників, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці, тривалість робочого часу не повинна перевищувати 36 год на тиждень.
3. Психологія безпеки праці
Психологія безпеки праці вивчає психологічні особливості поведінки працівників та психологічні аспекти нещасних випадків, які виникають на виробництві. Психологічні причини виробничого травматизму розглядають на трьох рівнях
(рис. 1.8):
• на рівні особистості за спадковими та набутими психофізіологічними особливостями працівника;
• на рівні найближчого оточення за взаємовідносинами у колективі, відносинами з керівництвом, рівнем вимог до результатів праці, наявністю санітарно-побутових умов та потребами культурного і фізичного відпочинку;
• на рівні суспільства за наявністю безпечних технологій, за загальним рівнем медичного, матеріального та соціального забезпечення, рівнем інформованості про небезпечність виробництва, стан травматизму в різних галузях господарювання, професійний ризик та вимоги щодо збереження життя та здоров’я працівників, які законодавчо закріплені в нормативних актах з питань охорони праці.
Здебільшого сучасні теорії травматизму(теорія “підпадання”, теорія “корегування–стрес”, теорія “ціль–свобода– уважність”, теорія “несвідомого спонукання”, “епідеміологічна теорія”, теорія “професійної уваги”, теорія “доміно”, теорія “схильності до нещасних випадків”, теорія “трьох ритмів”) мають різні підходи, проте загалом не заперечують впливу психічного і психофізіологічного стану на можливість отримання травм.
Рис. 1.8. Аналіз психологічних причин виробничого травматизму
До головних психофізіологічних чинників, які найчастіше спричиняють нещасні випадки, належать: втома, хвороба, недоліки освіти та відсутність професійних навичок, відсутність належного рівня безпеки праці та погані психологічні відносини в колективі, матеріально-фінансові проблеми, невідповідність психічних та психофізіологічних характеристик умовам праці, стрес, пониження професійної здатності в екстремальних умовах після попереднього емоційного шоку, вживання наркотиків, алкоголю, ліків.
Серед психологічних причин свідомого порушення правил безпечної роботи можна назвати такі: економія сил, економія часу, звичка до небезпеки або її недооцінювання, орієнтація на ідеали, тенденція до копіювання норм групової поведінки, звичка працювати з порушеннями, переоцінка власного досвіду і майстерності, бажання самоутвердитись, стресові стани, схильність до ризику, невмотивований ризик.
Загальний аналіз закономірностей розвитку і життя людини свідчить, що обставини, які зумовлюють виникнення нещасних випадків, мають і об’єктивні причини.
По-перше, аналіз еволюційного розвитку людини засвідчив, що з розвитком науково-технічного прогресу та знарядь праці суттєво збільшився вплив людини на навколишній світ як за різноманітністю, так і за інтенсивністю, який зумовив відповідну реакцію зовнішнього середовища на людину. Якщо первісна людина за своїми індивідуальними фізичними можливостями була здатна протистояти загрозам під час трудової діяльності, то сучасна людина за цими показниками суттєво відстає від рівня збільшеної техногенної загрози.
По-друге, умови праці стають дедалі загрозливішими, адже ціна помилки людини зростає. Коли первісна людина помилялася під час роботи, то розплата за це була невеликою (подряпини, переломи кінцівок тощо). Помилки сучасної людини часто спричиняють загибель багатьох людей (транспортні аварії, вибухи, пожежі).
По-третє, адаптація людини до тих загроз, які приносить сучасна техніка: використовуючи її, людина недооцінює те, що вона є джерелом багатьох небезпек.
Останнім часом серед причин більшості нещасних випадків на виробництві називають людський чинник, під яким розуміють сукупність психофізіологічних особливостей людини, які специфічно проявляються за певних умов. Якщо вдасться сповна пізнати цей людський чинник та усунути його із причин нещасних випадків на виробництві, то їхня кількість суттєво зменшиться.
Науковці зазначають, що у нинішніх умовах широкого поширення мобільних інформаційних технологій різко зменшилася відповідальність особи за власні вчинки. Однобоке розуміння демократизації суспільного життя, яке полягає у дисбалансі прав та обов’язків особи, також зумовлює пониження відповідальності особи за власні вчинки. Зниження відповідальності працівників за власні дії, на нашу думку, є сьогодні головною причиною багатьох нещасних випадків. Будь-який нещасний випадок є логічним наслідком сукупності послідовних та паралельних подій, які розвиваються у просторі та часі, через безвідповідальне відношення як керівників, так і працівників до виконання вимог з охорони праці. Саме тому підвищення відповідальності особи за власні вчинки сьогодні є вагомим чинником підвищення безпеки професійної діяльності та зменшення нещасних випадків на виробництві.
Усвідомлення керівниками необхідності створення безпечних та здорових умов праці, а працівниками – необхідності дотримання правил безпечної праці в сучасних умовах економічної та господарської діяльності в нашій країні є важливими сходинками до підвищення рівня безпеки виробничого середовища та зниження виробничого травматизму.
Другим важливим моментом у зменшенні виробничого травматизму, поряд із підвищенням відповідальності особи за власні дії, є загальне підвищення добробуту усього населення країни. Усім добре відома піраміда задоволення головних потреб людини (піраміда Маслоу): фізіологічні (матеріальні) потреби, потреби у безпеці, соціальні потреби, потреби у визнанні, потреби у самореалізації. Рівень задоволення потреб людини зумовлює її активність і цілеспрямованість тих чи інших вчинків.
Людині притаманний інстинкт самозбереження, в якому головним моментом є забезпечення фізіологічних (матеріальних) потреб, а потреби у безпеці тут відступають на другий план. Детальне за суттю (а не формальне за ознаками) розслідування нещасних випадків на виробництві, передусім тих, які трапилися на об’єктах малого та середнього підприємництва, чітко вказує, що першопричиною багатьох не щасних випадків є прагнення заробити за будь-яких умов (часто завідомо небезпечних і з високим ризиком для життя) заробітну плату для забезпечення елементарних життєвих потреб. Так триватиме доти, доки соціально-економічні орієнтири розвитку країни не будуть спрямовані на головну мету економічного розвитку суспільства – забезпечення благополуччя людини, збереження її здоров’я та створення умов для її самореалізації та вдосконалення. Зрозуміло, що для досягнення такого економічного рівня розвитку країни, насамперед у нинішніх умовах, потрібен тривалий період часу. А що робити сьогодні? Одного рецепта на усі випадки, зазвичай, немає, однак можна стверджувати, що формування через індивідуальні підходи до кожного працівника усвідомлення цінності життя та його неповторності, безперечно, сприятиме вирішенню проблем безпеки праці. Сьогодні також є актуальним питання викорінення байдужості як щодо себе, так і щодо інших осіб.
Психологічні засоби сприяння безпечній поведінці працівників у професійній діяльності передбачають два шляхи у вирішенні цієї проблеми:
• зниження рівня небезпеки шляхом створення безпечніших знарядь, предметів і умов праці;
• підвищення рівня індивідуальної захищеності працівників через стимулювання їхньої безпечної діяльності.
Поведінку людини, її дії у будь-якій ситуації, навіть у найнебезпечнішій, опосередковано через складний психологічний процес мотивації визначають її потреби згідно з моделлю мотиваційної поведінки (рис. 1.9).
Рис. 1.9. Модель мотиваційної поведінки людини
Сьогодні є декілька теорій задоволення потреб людини. Найпоширеніша із них – теорія Маслоу, яка визначає пріоритет задоволення п’яти головних потреб людини: фізіологічні (матеріальні) потреби → потреби у безпеці → соціальні потреби → потреби у визнанні → потреби у самореалізації. Останніми роками для обґрунтування належного мотивування працівників до ефективної та безпечної праці здебільшого використовують положення теорії Герцберга, згідно з якою всі потреби працівника об’єднані у дві групи: мотиваційні чинники та чинники умов праці (рис. 1.10). Модель Герцберга адаптує модель Маслоу до вивчення мотивування працівників виробничої сфери, оскільки чинники умов праці із теорії Герцберга охоплюють фізіологічні (матеріальні) потреби та потреби у безпеці із теорії Маслоу, а мотиваційні чинники із теорії Герцберга – всі інші із теорії Маслоу.
Чинники умов праці самостійно не можуть мотивувати людину до тих чи інших дій, однак їхня відсутність або недостатня кількість спричиняють у працівника відчуття незадоволеності, яке зумовлює демотивувальний вплив та принижує роль мотиваційних чинників. Соціологічні опитування працівників різних виробничих сфер засвідчили, що вплив чинників умов праці на ефективність та безпечність праці останніми роками зростає. Зокрема, 10 % опитаних відповіло, що саме умови праці можуть демотивувати їх у роботі.
Питанням мотивації працівників щодо посилення їхньої відповідальності за колективну та власну безпеку сьогодні не приділяють належної уваги, хоча вони є доволі актуальними під час підготовки фахівців у вищих навчальних закладах, оскільки їхні випускники – це майбутні керівники, організатори робіт різного рівня від структурного підрозділу до великих промислових об’єднань.
Рис. 1.10. Співвідношення між потребами людини у моделях Маслоу та Герцберга
Формування ринкових економічних відносин у країні передбачає конкуренцію на ринку праці, яка в умовах безробіття значно підвищує вимоги до претендентів на отримання роботи щодо їхньої професійної підготовки, здатності опанувати сучасну високопродуктивну техніку, а також надійності людини в системі СЛМ. Функціональний стан людини у системі СЛМ залежить від багатьох чинників. Серед них – мотивація до праці, зміст самої праці, загальний рівень сенсорного навантаження, індивідуальні особливості суб’єкта.
Поширення передових інформаційних технологій суттєво змінює зміст і характер праці багатьох фахівців. Виникає потреба приймати відповідальні рішення під постійним тиском дефіциту часу, в умовах обмеження або надлишку інформації. Це суттєво впливає на результати діяльності людини. Тенденція розвитку автоматизованого та автоматичного виробництва засвідчує: від початку виникнення інженерної психології до сьогодення частка неавтоматизованого виробництва зменшилася з 76 % до 8 %, а автоматизованого і автоматичного – збільшилася, відповідно, з 12 % до 60 % та з 12 % до 32 %.
За специфікою участі людини-оператора у процесі керування системи СЛМ поділяють на три головні типи. У системах першого типу процес керування триває безперервно, оператор спостерігає за цими процесами і втручається тільки тоді, коли треба ліквідувати відхилення. Такі системи мають високий ступінь автоматизації виробничих процесів, отож їх застосовують у хімічній, металургійній промисловості тощо. У системах другого типу процес керування також безперервний, однак оператор періодично, дискретно сам вирішує низку певних завдань, між якими є так звана оперативна пауза. Це – системи автоматизованого зв’язку, радіолокаційні системи. Системи третього типу відзначаються чіткою дискретністю вирішення оператором певних завдань. Це – системи управління польотами, транспортні системи, системи з відтермінованим зворотним зв’язком.
Окрім того, виокремлюють системи безперервної взаємодії, до яких належать системи типу “водій–автомобіль”.
Сучасні інформаційні технології інтегрують у собі елементи праці, характерні для усіх трьох головних типів систем СЛМ.
Під надійністю системи СЛМ розуміють її здатність зберігати необхідну якість функціонування у заданих умовах праці. Надійність системи СЛМ визначають і надійність роботи технічних ланок, і надійність самої людини.
Показник надійності системи СЛМ знаходиться в межах від 0 до 1 і дорівнює добутку показників надійності людини та технічних ланок, які розраховують як імовірності безпомилкової роботи людини та безаварійної роботи технічних ланок відповідно.
Надійність людини-оператора зумовлена трьома головними чинниками(рис. 1.11):
•ступенем інженерно-психологічної узгодженості техніки з психофізіологічними можливостями людини;
•рівнем професійності підготовки людини–оператора;
•психофізіологічними особливостями, особистим станом здоров’я людини-оператора.
Рис. 1.11. Головні чинники надійності людини під час трудової діяльності
До взаємодії людини і технічних ланок системи СЛМ ставлять підвищені вимоги, що потребує пристосування техніки до людини (конструювання машин з урахуванням можливостей людини), а також і людини до машини (підбір і підготовка фахівців).
Наприклад, в операторській праці як специфічному виді професійної діяльності можна виокремити декілька етапів.
Перший – сприймання інформації щодо об’єктів керування та навколишнього середовища, яка важлива для розв’язання завдань, поставлених перед системою “людина– машина”. У цьому випадку оператор повинен вміти помітити сигнали, вирізнити з їхньої сукупності найважливіші та розшифрувати. Унаслідок цих дій в оператора формується попереднє уявлення про стан керованого об’єкта. Якість сприймання інформації залежить від типу і кількості індикаторів, організації інформаційного поля, характеристик інформації.
Другий – оцінювання та опрацювання інформації. На цьому етапі порівнюють задані та реальні режими роботи системи, здійснюють аналіз та узагальнення інформації, виокремлюють критичні об’єкти і ситуації. На підставі вже відомих критеріїв важливості і терміновості визначають черговість обробки інформації. На оцінювання та опрацювання інформації впливають спосіб кодування, обсяг і динаміка змін у системі, а також відповідність обсягів інформації до можливостей пам’яті і мислення оператора.
Третій – прийняття рішення про необхідні дії на основі виконаного аналізу та оцінювання інформації, а також на основі інших відомостей про мету й умови роботи системи, можливі способи дії, наслідки правильних і неправильних рішень. Ефективність прийнятого рішення залежить від типу завдання, складності логічних умов, алгоритму та кількості можливих варіантів рішення.
Четвертий – реалізація прийнятого рішення шляхом виконання певних дій або подання відповідних розпоряджень. На цьому етапі окремими діями є перекодування прийнятого рішення в машинний код, пошук потрібного органу керування і маніпуляції з ним тощо. Виконання рухів залежить від кількості органів керування, їхнього типу і способів розміщення.
На кожному етапі необхідний контроль за власними діями (інструментальний або візуальний), що забезпечує надійність роботи оператора. Перші два етапи називають отриманням інформації, інші два – її реалізацією. Отримання інформації відбувається як сприймання оператором інформаційної моделі об’єкта керування, тобто різних носіїв інформації. Після декодування сприйнятих сигналів формується логічне знання про керований процес, яке називають концептуальною моделлю. Концептуальна модель дає змогу операторові поєднувати в єдине ціле окремі частини керованого процесу і на основі прийнятого рішення здійснювати ефективні керовані дії, тобто реалізовувати одержану інформацію. Незважаючи на загальні риси діяльності оператора, можна виокремити такі види операторської праці: оператор-технолог, оператор-спостерігач, оператор-дослідник, оператор-маніпулятор, оператор-керівник.
У доборі працівників, поряд з їхньою загальною та спеціальною освітою, стажем роботи, ставленням до праці тощо, не менш важливими є також індивідуальні особливості людського організму і людської особи. Правильне і своєчасне виявлення й оцінювання цих особливостей дають змогу обґрунтовано визначити для кожної людини ту ділянку роботи, на якій вона зможе досягати найліпших виробничих та особистих успіхів. Професійна орієнтація і професійний відбір, враховуючи індивідуальні психофізіологічні особливості людей під час вибору ними професії, сприяють їхньому найраціональнішому розподілу за професіями, робочими місцями, а також скороченню термінів та поліпшенню якості професійної освіти, чим підвищують ефективність людської праці, суспільного виробництва.
Профорієнтація передбачає ознайомлення молодої людини з головними галузями економіки, професіями і спеціальностями. Маючи про них повне уявлення, вона зможе свідомо зробити свій вибір. Головними критеріями такого вибору є, з одного боку, суспільні потреби, зумовлені соціально-економічною значимістю цієї професії і попитом на відповідних спеціалістів, а з іншого – особисті інтереси, нахили і здібності людини, її психофізіологічні особливості.
Професійний відбірвиявляє придатність людини до того чи іншого виду праці. Завдання профвідбору полягає у тому, щоб із декількох претендентів на вакантне робоче місце, посаду відібрати того (або тих), хто найбільше відповідає об’єктивному змісту професії, її конкретним вимогам. Професійну придатність людини визначають, передусім, за трьома критеріями: станом здоров’я, психофізіологічними особливостями, рівнем фахової підготовки.
Організація і здійснення професійного відбору потребують використання досягнень низки наук (фізіології, психології, педагогіки тощо) та охоплюють три етапи. Перший етап цієї роботи – вивчення професій (видів діяльності) з погляду вимог до працівника: продуктивність праці, психомоторні вимоги, фізіологічні вимоги, вимоги до інтелектуальних здібностей тощо.
Другим етапом роботи з профвідбору є вивчення природних здібностей і нахилів працівника. Щодо цього використовують три головні методи: лабораторний метод ґрунтується на використанні спеціальної апаратури, що є моделлю виробничої операції або сукупності операцій, найхарактерніших для цієї професії; під час тестуваннявизначають як професійну придатність, так і загальні психофізіологічні особливості претендента, використовуючи сукупність професійних та психологічних тестів.
Невід’ємним елементом професійного відбору є й практичне випробування працівника, передбачене Кодексом законів про працю як випробувальний термін.
Третім, завершальним етапом роботи з професійної орієнтації та професійного відбору на підприємстві є професійна адаптація, тобто залучення (пристосування) нового працівника до змісту й умов праці, традицій колективу тощо.
Питання для самоперевірки
- Що відноситься до економічних вимог ергономіки?
- Які головні завдання розвитку виробництва?
- Що таке робочий простір?
- Що таке рефлекторна діяльність?
- Як характерезується поняття «втома»?